пʼятниця, 18 квітня 2014 р.


  Доброго дня! 
    17 квітня у читальному залі Павлоградської міської бібліотеки відбулася літературно-музична імпреза “Сто червнів у мені цвіло, сто скрипок у мені бриніло”, до 75 – річчя павлоградської поетеси Г.П. Світлічної.

   В затишному, святково оформленому залі  зібралися шанувальники невмирущого таланту поетеси, жінки-легенди, людини-епохи, літературної святині Придніпров’я.
     В пам'ять Ганни Павлівни Світличної  у виконанні учнів загальноосвітніх шкіл міста, учасників літературних клубів при бібліотеках “Майстерність і натхнення”,“Культурне єднання” та “Арт-толока”, артистів естрадного театру “Елен” та працівників закладів культури прозвучали під “живий” супровід її безсмертні рядки, музичні та поетичні присвяти її вдячних земляків-послідовників та шанувальників.
    Кожний номер насиченої програми складався з читання віршу та виконання музичної композиції. Присутніх вразили майстерність юних читців та музик-вихованців всіх 3-х музичних шкіл міста. Талановиті скрипалі, гітаристи, саксофоністи та вокалісти створили неповторну атмосферу занурення у неосяжний мир мистецтва.
                  Детальніше: http://pavlogradccl.blogspot.com/


Мостінець Поліна декламує вірш "Дівчинка - Муза", музичну композицію виконує Єловікова Інга.
Скляр Олександра та Собко Ірина.


      Біографія Ганни Павлівні Світличної
       У 1939 році в Павлограді народилася дівчинка Ганнуся - майбутня поетеса України Ганна Світлична, зростала в трудовій, майстровитій сім'ї.            
       Лихо з Ганнусею трапилося року 1945-го - неждано-негадано. Спершу заболіла голова, підскочила температура, дівчина злягла. Думалось: день-два, ну тиждень - і мала стане на ноги. Не стала...      
       Ганнуся захворіла в шість років (поліомієліт) - з паралічем. Злягла назавжди. Ні ноги, ні спина їй більше не корилися, руки теж, ріст припинився. Про те, що можна ходити й бігати, дівчинка мусила забувати. А втім, сказали лікарі, такі довго не живуть, максимум десять років. Вона жила, тож мусила звідтоді пити свою гірку чашу, якій ніколи не було дна. Бо з того моменту й до останньої миті свого життя (померла вона в 56 років) піввіку була прикута до ліжка. Лежала непорушно, хіба що ледь-ледь ворушилися кисті рук. Мати доглядала за нею шість років, мачуха - тридцять.  Жила Ганнуся трудно.

       П'ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка - без надії і сподівань. Ззовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі - то вже її таємниця.
       Вірші почала писати в дев'ятнадцять років. Першу добірку видрукувала місцева газета - то було її друге народження, щасливіше за перше.       
       Як поетеса Ганнуся швидко "пішла вгору", стала відомою. Про неї почали писати, її охоче друкували, видавали збірку за збіркою, з'явилося вибране, премія... А збірки в неї виходили гарні, одна одної краща: "Золоте перевесло", "Дозрівання", "Кордони серця", "Кольори", "Терновий світ", "І буде лет", "Свято калини", „ Літозбір".
За збірку  "Літозбір" присудили премію ім. М.Островського (до речі, її постійно закликали брати приклад з Миколи Островського, навіть тоді, коли вже тривало п'яте десятиліття прикутості до ліжка - Островський пролежав лише дев'ять років). Ця збірка справді незвичайна - така поетична, свіжа, образна, якась не земна і земна водночас, адже у неї було своє бачення через призму її трагічності... В останні роки свого життя писала оповідання, друкувала в дніпропетровському часописі "Бористен", працювала над біографічною повістю. Процес писання в неї був непростий - на грудях дощечка, на дощечці папір і неслухняні пальці обережно тримають олівця... Але більше "писала" подумки, в душі, у серці:
       Живу як всі. Своїх невдач
       не лічу. Святкую мить. Прожиту
       кожну мить...
   Вона й справді цінувала кожну прожиту мить. Адже життя, хоч би яким воно було тяжким і безнадійним, все ж таки життя, воно справді дається лише один раз, і його справді треба   прожити з гідністю.                                                                                               
       Я так люблю - мов до болючого
       Щодня пекельний біль тулю,
       Я так живу - немовби свічечку
       Супроти сонечка палю.
       Вночі над осіянним аркушем
       Хилю замислене лице
       Я знаю, десь на світі є вона -

       Душа, якій потрібно це...
Її не стало вранці 11 листопада 1995 року.
Джерело: Літературний Павлоград